Multilingual Folk Tale Database


Der Wolf und die sieben jungen Geisslein (Jacob & Wilhelm Grimm)

Вовк і семеро козенят Ulven og de sju geitekillingene
unknown author unknown author
Ukrainian Norwegian

Була собі на світі стара коза. Мала вона семеро маленьких козенят і любила їх так, як тільки може любити рідна мати. От якось надумала вона піти в ліс травички нарвати, діток нагодувати. Покликала їх усіх та й каже: - Дітоньки мої любі, я йду в ліс, а ви тут добре замкніться, вовка в хату не пускайте, бо як улізе, то всіх вас із кісточками поїсть. Цей душогубець ким завгодно прикинутись може, але ви його зразу впізнаєте: у нього товстий голос і чорні лапи. Козенята загукали: - Матусю, йди, не бійся за нас, ми будемо стерегтися! Мемекнула стара і пішла собі спокійно до лісу. А незабаром хтось постукав у двері до козенят та й гукнув: - Гей, дітки, відчиніть, ваша матуся прийшла, вам гостинців принесла! Але козенята почули товстий голос і здогадалися, що то вовк.

- Не відчинимо, не відчинимо,- закричали вони,- ти не наша матуся! В неї голос тоненький та солодкий, а в тебе товстий. Ти вовцюга-злодюга! Вовк тоді пішов до крамаря, купив велику грудку крейди, з'їв її, і голос у нього став тонкий. Він вернувся, постукав у двері й гукнув: - Відчиніть, дітоньки, ваша мати прийшла, вам гостинців принесла! Але ж вовк поклав на підвіконня свої чорні лапи. Козенята як глянули, то й закричали: - Не відчинемо! У нашої матусі ноги біленькі, гарненькі, а в тебе чорні, вовцюга-злодюга! Вовк тоді подався до пекаря та й каже: - Я поранив собі лапу, помаж її тістом. А коли пекар помазав йому лапу тістом, він побіг до мельника й попросив: - Посип мені лапу борошном. Мельник здогадався, що вовк хоче когось піддурити, і сказав: «Ні». Але вовк ревнув: - Як не посиплеш, то я тебе з'їм! Злякався мельник і посипав йому лапу борошном. І ось прийшов злодюга втрете до дверей, постукав та й каже: - Відчиніть, дітки, ваша матуся прийшла, гостинчиків з лісу принесла. - Покажи нам перше свої ноги, щоб ми знали, чи ти справді наша матуся. Вовк поклав на вікно білу лапу, козенята повірили, що то справді прийшла матуся, та й відімкнули двері. Але то була не матуся, а вовк.

Козенятка перелякались та й ну ховатися! Одне стрибнуло під стіл, друге під ліжко, трете в грубку, четверте в кухню, п'яте в шафу, шосте під умивальник, а сьоме сховалось у великому годиннику, що висів на стіні. Але вовк познаходив їх і недовго з ними панькався: роззявив пащеку та й поковтав усіх, одного по одному. Пощастило тільки найменшому, що сховалося в годиннику: його вовк не знайшов. Напхавши своє голодне чорево, вовк посунув надвір, на зелений моріжок, розлігся в холодочку під дубом та й заснув. Незабаром прийшла стара коза з лісу. Ох, що ж вона побачила! Хатні двері розчинені навстіж. Стіл, ослони, стільці поперекидані, від умивальника самі черепки на долівці, а ковдри та подушки постягано з ліжка. Шукала вона своїх діток, шукала, та ніде не знайшла. Почала кликати кожного на ім'я, та ніхто не обізвався. Нарешті, коли вона покликала найменшеньке, воно відгукнулось тоненьким голоском: - Матусю, я осьде, в годиннику. Коза дістала його звідтіля, і тоді козенятко розповіло все, що сталося: як прийшов вовк і поїв його братиків та сестричок. Можете уявити, як плакала кізонька за своїми бідними дітками! Наплакалася вона, а тоді вийшла зажурена з хати, і найменше козенятко за нею. Підходить вона до дуба, а там у холодочку лежить вовцюга-злодюга і хропе, аж листя вгорі шумить. Обдивилась його коза з усіх боків і бачить: у роздутому вовчому череві щось ворушиться, товчеться. - Ой леле! - скрикнула вона.- Та невже ще живі мої бідні дітки, що їх вовк поковтав на вечерю? І послала козенятко до хати по ножиці, голку та нитки. А тоді заходилася пороти вовчиськові черево. Тільки-но прорізала дірку, як одне козенятко вистромило голівку, а як стала пороти далі, так і повискакували одне по одному всі шестеро, і всі живісінькі, здоровісінькі, без подряпинки, бо вовчисько з великої жадоби ковтав їх цілими. Ото було радощів! Козенята стрибали, лащилися до матері. Але стара сказала їм: - Підіть швиденько назбирайте камінців. Поки лихий вовчисько спить, ми накладемо йому каміння в черево. Побігли семеро козеняток, нанесли каміння, напхали вовчиськові повнісіньке черево, а стара коза швиденько зашила його, та так спритно, що вовк нічого й не почув, навіть і не ворухнувся. А коли вовк нарешті виспався і встав на рівні ноги, то від каміння в животі йому дуже захотілося пити, і він пішов шукати криницю, щоб напитись води. Та щойно він рушив з місця, як каміння у череві загуркотіло. Тоді вовк і скрикнув: - Це якого ще начиння Я в живіт собі напхав? Торохтить, немов каміння, А козляток я ж ковтав! Коли ж вовк підійшов до криниці і нахилився напитись, важке каміння потягло його вниз, він шубовснув у воду та й утопився. Побачили це семеро козенят, збіглися до криниці та й ну стрибати, витанцьовувати. Танцюють з матір'ю навколо криниці та вигукують: - Вовк утопився, вовк утопився!

En gang var det en geit som hadde syv små kje, og hun var så glad i dem som bare en mor kan være. En dag skulle hun ut i skogen etter mat, men før hun gikk, ropte hun alle ungene inn til seg og sa: - Kjære barna mine, jeg må ut i skogen etter mat til dere. Nå må dere passe dere godt for ulven, for hvis han slipper inn i stua, eter han dere alle sammen med hud og hår. Det verste er at han kan skape seg om på så mange måter. Men dere kan alltid kjenne ham på det grove målet og de svarte føttene hans.

- Bare gå du, mor, svarte killingen. - Vi skal nok passe oss. Du kan være helt trygg! Så mekret mor og gikk rolig ut i skogen.

Det var ikke lenge før det banket på døren, og en ropte: - Lukk opp for meg, barn! Mor er kommet hjem og har med noe til dere! Men killingene hørte på målet at det måtte være ulven. - Å nei, vi lukker nok ikke opp for deg! ropte de. - Du er ikke mor vår, for hun er så fin og grann i målet. Du er ulven, det hører vi godt!

Da gikk ulven til landhandleren og kjøpte et stort stykke kritt. Og da han hadde spist det, ble han så fin i målet. Så skyndte han seg tilbake igjen og banket på døren. - Lukk opp, barna mine! Mor er kommet hjem og har med noe godt til dere.

Men han hadde stukket den svarte labben sin like bort ved vinduet, slik at barna så den. Og så ropte de: - Å nei, vi lukker ikke opp for deg, for du er ulven. Moren vår har ikke slike svarte føtter.

Da løp ulven til en baker og sa: Jeg har støtt foten min, stryk litt deig på den! Og bakeren klinte labbene hans inn med deig. Så løp han til mølleren og sa: - Strø hvitt mel på labbene mine!

Men mølleren skjønte at ulven tenkte på noe vondt, og så ville han ikke. Da sa ulven: - Hvis du ikke gjør det, så eter jeg deg! Og da ble mølelren redd og gjorde labbene hans hvite.

Så gikk ulven for tredje gang og banket på: - Lukk opp! Mor er kommet hjem og har med noe godt til dere! Geitekillingene svarte: - La oss først få se labbene dine, så vi ser om du er moren vår!

Da la ulven labbene sine i vinduet. Og da ungene så at den var hvit, trodde de at det var sant alt det den hadde sagt. Så åpnet de døren, men den som kom inn, det var ulven! Nå ble de stakkars ungene redde og ville gjemme seg.

Den ene sprang under bordet, den andre opp i sengen, den tredje inn i ovnen, den fjerde i kjøkkenet, den femte i skapet, den sjette under vaskefatet og den syvende i klokkekassen. Men ulven fant dem etter tur, og han var så glupsk at han slukte dem alle sammen. Bare den minste i klokkekassen kunne han ikke finne.

Men nå var han ordentlig mett også. Derfor ruslet han ut på vollen og la seg under et tre, og der sovnet han.

Like etter kom en geitemor hjem fra skogen. Og hva var det hun så? Døren stod på vidt gap, stoler og benker var kastet om hverandre. Vaskefatet lå i småbiter på gulvet, og tepper og puter var revet ut av sengen. Hun lette og lette etter barna, men kunne ikke finne dem. Hun ropte på dem også, den ene etter den andre, men ingen svarte. Endelig, da hun kom til den yngste, svarte en tynn, liten stemme: - Jeg er i klokkekassen, mor! Geitemor halte ham ut, og så fortalte han at ulven hadde kommet og ett opp alle de andre. Stakkars geitemor, hun gråt og gråt.

Til slutt gikk hun utenfor, og det vesle kjeet løp med. Da de kom ut på vollen, så de ulven som lå under treet og snorket så grenene skalv. Geitemor så nøye på den, og plutselig så hun at noe rørte seg inne i den store, fulle ulvemaven. - Å nei, å nei, tenkte hun, - kanskje de stakkars barna mine lever ennå! Så løp hun inn etter kniv og nål og tråd og skar opp maven på ulven. Og etter som hun skar, spratt killingene ut, den ene etter den andre, til de var der alle seks. De var like levende som før og hadde ikke lidd noe vondt.

Nå ble det vel glede! De fløy rett i armene på mor og hoppet omkring henne, men mor sa: - Gå og plukk sammen mange, mange gråstein, barn. Vi vil fylle maven på ulven mens den sover.

Og så stappet de hele ulvemaven full med stein, så mange som de kunne få inn. Geitemor sydde maven sammen igjen. og ulven merket ingen ting og rørte ikke på seg engang.

Til slutt var ulven utsovet og reiste seg. Men den var blitt tørst av alle steinene i maven og ville gå ned til brønnen for å drikke. Da den begynte å gå, skranglet steinene inne i maven på den, og ulven ropte:

Hva ramler og skramler i maven min? Det skulle vel være geitebein, men jamen kjennes det ikke som stein!

Da den kom til brønnen og bøyde seg utover kanten for å drikke, ramlet alle steinene fremovre og trakk den med seg ned i vannet så den druknet.

De syv små geitekillingene sprang bort til brønnen og ropte: - Ulven er død! Ulven er død! Og så danset de med moren sin rundt brønnen, så glade var de over at den stygge ulven hadde druknet.



Change: Change: